A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Гострим питанням нашого віку, принаймні, в розвинених країнах, є те, що люди жадають тиші та не знаходять її. Гуркіт вуличного руху, невпинне гудіння телефонів, цифрові оголошення в автобусах та метро, трубний галас телевізорів навіть у пустуючих офісах – все це безперервно ґвалтує та відвертає увагу. Людство виснажує себе шумом і жадає його протилежності – чи то в лісах або в степу, чи то на океанському просторі, чи то в будь-якому затишному притулку, призначеному для спокою та зосередження. Алан Корбін, професор історії, пише зі свого сховища в Сорбонні, а Ерлинг Кагге, норвезький мандрівник, зі своїх спогадів про пустелі Антарктики, куди обидва намагалися свого часу втекти. А втім, як вказує пан Корбін в «Історії тиші», можливо, сьогодні шуму не більш, ніж було колись. До винаходження пневматичних шин вулиці міст повнилися оглушливим грюкотом коліс, оббитих залізом, та кінських підків по бруківці. До вільно обраної самотності в полоні мобільних телефонів автобуси та метро бриніли від розмов. Газетяри не кидали свій товар лежати мертвою купою, а розхвалювали його у весь голос, так саме робили й продавці вишень, фіалок та свіжої скумбрії. Театр та опера тонули в хаосі заохочливих та обурених вигуків. Навіть у полі селяне співали, гнучи горба. Тепер не співають. Змінивсь не так рівень шуму, що на нього теж скаржилися минулі століття, як рівень відволекання, що займає місце, яке могла б захопити тиша. В цьому криється інший парадокс, бо коли тиша все ж таки захоплює – гущавину бору, голу пустиню, раптом зпорожнілу кімнату – ми нервуємо натомість, щоб радісно зустрічати гостю. Жах заповзає в душу; слух інстинктивно хапається аби за що – шипіння багаття, крик самотнього птаха, шарудіння листя тощо – за те, що врятує від цієї незнаної порожнечі. Люди жадають тиші, але не дуже. |