A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Загальною темою цього сторіччя, принаймні у розвиненому світі, стало прагнення людей до тиші, яку вони ніяк не можуть знайти. Гомін дорожнього руху, невпинні телефонні дзвінки, синтезовані оголошення у салонах автобусів та потягів, телевізори, що горлають навіть у порожніх офісах, — все це нескінченно пригноблює й відволікає. Людська раса виснажує себе гомоном й мріє про протилежне — чи то дика природа, берег океану, чи відлюддя, де можна досягти спокою та концентрації. Ален Корбін, професор історичних наук, пише свої труди, усамітнившись в Сорбонні, а Ерлінг Кагге, норвезький дослідник, — пригадуючи безлюдні простори Антарктиди, куди обидва вони намагалися втекти. Однак, як відмічає містер Корбін у своєї книзі «Історія тиші», наразі шуму, ймовірно, не більше ніж раніше. До появи пневматичних шин по кам'яних бруківках вулиць оглушливо гуркотіли металеві обіди коліс й кінські підкови. До епохи добровільної телефонної ізоляції в автобусах і потягах стояв гомін від балачок. Торговці газетами теж не залишали свій товар лежати безмовною купою, а навпаки голосно рекламували його. Торговці вишнями, фіалками й макреллю робили теж саме. У театрах й операх постійно лунали голосні привітання чи освистування. Навіть у сільській місцевості селяни співали, займаючись своєю важкою працею. Зараз вони вже не співають. Змінився не рівень шуму, який викликав незадоволення й в минулі сторіччя, а рівень відволікання, що захопило той простір, який могла б заповнити собою тиша. Й завдяки цьому перед людськістю замайорів ще один парадокс. Коли настає дійсна тиша — у нетрях соснового лісу, в безлюдній пустелі, чи в раптово спорожнілій кімнаті — найчастіше вона викликає скоріше нервовість ніж радісне привітання. І в душу закрадається острах. Вухо починає інстинктивно прислухатися до будь-яких звуків, — чи то потріскування полум'я, чи пташиний спів, чи шелестіння листя на деревах, — все, що може рятувати від безвісті порожнечі. Люди хочуть тиші, але не так вже й сильно. |